Особистий сайт Сергія Васильченка
Форма входу

Пошук
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Категории каталога
Мои статьи [37]
Вівторок, 12.12.2017, 11:15
Главная » Статьи » Мои статьи

Вибори по-київськи (м. Київ), "Українська столиця", 29.05.2007, №19 (64)
Elections Kyiv style (Kyiv)

З середини травня у Києві фактично стартувала виборча компанія. Першими її розпочали Партія регіонів та «Народна самооборона» – прикрасивши місто зовнішньою рекламою та агітаторами. Якщо для перших принциповою є максимальна мобілізація своїх прибічників, зростання кількості яких порівняно з президентськими виборами 2004 року вже ні в кого не викликає сумнівів, то для Юрія Луценко стратегічним напрямком є участь у перерозподілі колишніх помаранчевих голосів, які так вдало залучив на свою користь Блок Тимошенко під час минулої виборчої кампанії.

Разом з тим, йдеться не тільки про голоси на майбутніх виборах (хоча столиця і є місцем їх великої концентрації, боротьба за них є і найбільш дорогою). В сьогоднішній ситуації ще більш важливим стає позиція, яку займуть пересічні кияни у подіях що розгорнулися у столиці – коли не виключена остаточна зневіра у законності будь-якої центральної влади. Саме апеляція до майдану була і залишається останньою зброєю як в руках помаранчевого табору так і біло-голубої коаліції. Кожна з сторін конфлікту хотіла б таким чином легалізувати свої дії. Адже позиція киян є вирішальною, щодо того, хто саме з політичних сил буде визнаватися легітимним у столиці, що з політичної точки важливо для легітимності на всій території країни.

Традиційно вважаючи Київ своїм, помаранчеві тим не менш не отримали як підтримку майдан на початку протистояння, і лише переконалися, що Київ остудився і не хоче включатися до їхньої боротьби, про що раніше попереджали соціологи.

В той же час, стають помітними і глобальні зміни у електоральних переконаннях киян – зростає рівень підтримки Віктора Януковича і близьких до нього політичних сил. Електоральні історії Києва дозволяє прогнозувати можливі кардинальні зміни електоральної підтримки тих чи інших сил і показую, що українську столицю не варто записувати в резерв тієї чи іншої сили, виходячи з попередніх результатів.

Неоднорідний за своєю структурою Київ, може здивувати тих хто розраховує на його підтримку не тільки низькою явкою але і зміною здавалось би непохитних політичних уподобань.

Знаходячись в епіцентрі політичних подій, київський виборець, разом з тим, через призму загальнонаціональних подій орієнтується і на міському рівні.

Аналіз електоральної історія Києва за останні 16 років показую перспективність роботи у столиці практично для всіх учасників виборів, незважаючи на нібито втому і пересиченість киян політикою. Питання в ресурсах, які мега блоки та карлики готові витратити в боротьбі за дорогі київські голоси.

Незважаючи на те, що головами киян скоріше заволоділи медіа, ніж лідери місцевих парторганізацій, є помилкою вважати, що лише медійної кампанії для столиці достатньо. Строкаті результати виборів, в залежності від окремих районів Києва показують, що в столиці є важливою і традиційна польова робота, використання звичайних людських комунікацій. Ще важливішим є розуміння Києва як багатоскладного середовища, розбивати яке лише на 10 виборчих округів занадто поверхово для побудови результативної виборчої кампанії.

Незважаючи на пропорційну систему виборів, у столиці все ще помітні рудименти колишньої мажоритарки, що дозволяють політичним силам отримувати кращий результат в пригодованих колишніми депутатами-мажоритарщиками округах. Разом з тим, свою роль відіграють історія заселення, соціальний стан та вік виборців окремих столичних дільниць. При близькому розгляді результати по окремих виборчих дільницях столиці можуть істотно різнитися і списати це на можливі фальсифікації досить складно – причина у електоральних традиціях, результативності польової роботи та вдалих рішеннях окремих штабів.

БАТЬКІВЩИНА НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТІВ

Відмінності в голосуваннях між різними районами Києва виявилися вже на останніх виборах в радянській Україні 1990 року. Це перші вибори, в яких була реальна можливість висування кількох кандидатів в одному окрузі й представляти некомуністичну ідеологію. І хоча в багатьох округах України, особливо в місцеві ради, висували лише по одному кандидату, в Києві проблем з цим не було. Однак була проблема у націонал-демократів – невміння узгодити спільні дії. Часто головними конкурентами в окрузі були не комуністи, а колеги з ідеологічного табору. Наприклад в Голосіївському окрузі №5 (район студмістечка університету ім.Т.Г.Шевченка) в запеклій боротьбі представник Української Гельсінської спілки Олесь Шевченко виграв вибори у Юрія Бадзьо, майбутнього керманича Демократичної партії України . А їм конкуренцію складала висуванка слідчої групи Тельмана Гдляна, на той час головного борця з «кремлівськими» корупціонерами, яка вела виборчу кампанію під гаслом – «Пора «глянуть» на Україну». Попри неузгодженість дій, націонал-демократи отримали непоганий результат, з 22 депутатів від Києва, 17 увійшли до Верховної Ради (об’єднання депутатів «Народна рада»). Вони практично виграли вибори в правобережних округах Києва (11 округів), програвши лише в 4 центральних. А на лівому березі здобули перемогу в 4 із 7 округів.

НЕЯВКА — ХВОРОБА МЕГАПОЛІСУ

Найдраматичніші вибори відбулися в 1994 році. Ще з 1990 р. діяло правило, за яким для виграшу кандидата потрібно було набрати 50% +1 голос, а якщо жоден кандидат не набирав потрібної кількості голосів, то відбувався другий тур, який і визначав переможця. Та законодавці ввели до закону про вибори нові норми про те, що переможець у другому турі повинен набрати понад 50% голосів, а явка виборців – теж не менше 50%. А якщо жоден кандидат не набирав потрібної кількості голосів, оголошували нові вибори, але цим кандидатам вже заборонялося брати в них участь. Всі ці норми й привели до того, що за результатами голосування на чергових виборах з 23 округів обрали лише 5 депутатів, які представляли націонал-демократичні сили.

СТОЛИЧНА ГЕОГРАФІЯ

Найнесприятливішим для кандидатів був результат по Артемівському виборчому округу № 1 (район вул. Артема). Там головна боротьба розгорілася між першим міністром оборони України Костянтином Морозовим, якого підтримували націонал-демократи, та Віктором Медведчуком, який цим висуванням дебютував у політиці. Вийшовши в другий тур, жоден з них не набрав понад 50%, тож обидва втратили можливість балотуватися. Костянтин Морозов так і не зміг повернутися у велику політику, а Віктору Медведчуку потрібно було чекати кілька років, поки достроково не звільнився округ у Закарпатті, в якому він таки переміг. В більшості київських округів вибори визнали такими, що не відбулися, – явка не перевищила 50%. Вибори в Києві розтягнулися на кілька років У результаті цих довиборів обрали ще 6 депутатів, з яких 3 представляли націонал-демократичний табір, а решта – незалежні та жодного представника партій лівого спрямування – комуністів і соціалістів. Зазвичай під час цих виборів у другому турі зустрічалися представники націонал-демократичних сил, а супротивники – залежно від території:

у центрі – представники лівих партій та незалежні;

на правому березі – конкуренти із власного табору;

на лівому березі – незалежні (здебільшого представники місцевої влади).

Вибори в 1994 році – останні вибори за суто мажоритарною системою, які дали місту двох стабільних місцевих політиків – нинішнього мера Києва Леоніда Черновецького та його опонента Володимира Бондаренка. Лише вони з усіх київських мажоритарників у подальшому, не змінюючи округ, постійно обиралися до Верховної Ради. В Україні такою стабільністю могли похвалитись лише 20 депутатів.

Згодом розпочалася масова міграція з регіонів до столиці, яка змінюватиме структуру політичних уподобань. Але на той час Київ можна було розбити на кілька електоральних зон.

Ліві найбільшу підтримку мали в центрі Києва. Це – нинішні Печерський, Солом’янський та Шевченківський райони, у яких високий відсоток жителів становила партійна номенклатура та проросійськи орієнтовані корінні кияни.

Для націонал-демократичних сил базовими були решта правобережних округів з великою часткою корінного населення, зокрема інтелігенції – співробітників ВУЗів, наукових інститутів та студентів.

Цікава склалась ситуація з лівим берегом. До територіально-адміністративної реформи, яку провела радянська влада 1927 року, територія лівого берега належала Чернігівській губернії і була малозаселена. Розвиток і забудова лівобережжя розпочалися у 70-х роках. Його заселяли здебільшого представники робітничого класу. Після аварії на ЧАЕС більшість жителів Прип’яті переселили на Троєщину та Харківський масив. Тому в центральній частині лівобережжя (нині – Дніпровський район ) непогані позиції мали комуністи. А на півночі та півдні зростала частка прихильників ліберальніших поглядів, голоси яких в 1990р. дали змогу виграти кандидатам національно-демократичних сил, бо на той час іншої альтернативи комуністам не було, а в 1994р. підтримали незалежних. На Троєщині сильну підтримку мали й націонал-демократи. Попри подальші зміни в структурі населення міста, географія політичних уподобань киян зазнала незначних змін, що підтверджують результати наступних виборів.

ПЕРШІ ПРОПОРЦІЙНІ

У 1998 році відбулися вибори за змішаною системою. Ті вибори характеризувалися високим ступенем зневіри жителів у парламентські партії. І більшість сильних політиків не йшли від партій чи блоків, а балотувались як самовисуванці. З 12 округів лише в трьох виграли партійні висуванці: Сергій Терьохін – Голосієво, Олександр Слободян – Оболонь та Олександр Задорожній – центр лівобережжя.

Доволі строкатим виявився результат і за пропорційною складовою виборів. Націонал-демократичні сили пішли на вибори багатьма колонами, що дало змогу комуністам у 11 з 12 округів зайняти перше місце і відповідно перше місце в загальноміському рейтингу з 14%, отримавши найкращі результати в центрі Києва. З націонал-демократів найкращий результат мав Народний Рух України – 10,9%: друге загальноміське місце та лідерство в одному окрузі на Троєщині. Інші основні націонал-демократичні партії (блоки) отримали скромніший результат: виборчий блок партій «Вперед, Україно!» – 8,57%: найкращий результат в Академмістечку, а партія «Реформи і порядок» – 5,34%: висока підтримка у Голосієвому (там виграв вибори її представник С.Тєрьохін). Розчарування у політиках дало змогу Партії Зелених України з 8,58% зайняти третє місце у Києві, отримавши однакову підтримку по всьому місту, а найвищий у теперішньому Дарницькому районі де на той час розпочалася масова забудова і неабиякий вплив приїжджих на політичну карту столиці. Соціалісти йшли у блоці із Селянською партією. Цей блок сприймався, як лівоколгоспний і набрав 4,65% голосів. Найкращий результат отримали в центрі Києва та на Борщагівці. Центральна влада у киян не мала підтримки, тому НДП, яка позиціонувалась як «партія влади», отримала лише 3,2%, маючи прихильників у центрі та на лівому березі. Загалом на тих виборах кияни з легкістю віддавали свої голоси партіям (блокам), які їм подобалися, не звертаючи уваги на їхню можливість подолати виборчий бар’єр. Тому велику кількість голосів отримали партії (блоки), що не подолали прохідної позначки.

РІК «НАШОЇ УКРАЇНИ»

Вибори 2002р. були тріумфальним для «Нашої України». На відміну від попередніх, коли сильні політики старались партійно не позиціонуватись та йшли самовисуванцями, на цих виборах у половині округів виграли вибори висуванці «Нашої України». Окрім двох центральних округів, де виграв представник «Єдності» та самовисуванець Василь Горбаль (нині – Партія регіонів), у решті правобережних округів фактично перемогли нашоукраїнці. Бо Юрій Оробець, хоч офіційно і не був представником НУ, в подальшому в Верховній Раді був активним нашоукраїнцем. На лівому березі картина була строкатішою. У центральному та північному окрузі перемогу святкували представники «Єдності», в окрузі між ними – висуванець «Нашої України», а в південному – самовисуванець Леонід Черновецький.

Беззаперечним лідером і за пропорційним голосуванням був блок «Наша Україна». «НУ» в усіх округах зайняла перше місце, отримавши 28% голосів від активних київських виборців. Географія підтримки для «НУ» , як і в націонал-демократичних сил– найгірші результати в центральній частині Києва, посередні – на лівому березі в районі новобудов, а найкращі – на околицях правого берега та півночі лівого. Не набагато БЮТ (12,8%) випередив блок «Єдність» (11,6%), ці два блоки почергово займали друге місце по округах, не опускаючись нижче третього. БЮТ випереджав «Єдність» у центрі Києва та відносно старих мікрорайонах, а там, де велося активне будівництво, зазвичай, кращі позиції були в «Єдності». Комуністи з 9% зайняли четверте загальноміське місце, незмінними залишилися базові райони – центр правого та лівого берега. Перепозиціонування Олександра Мороза на президентських виборах 1999р. з лівоселянського на лівоопозиційного політика, допомогло СПУ утримати позиції в Києві. У соціалістів підтримка стала рівномірнішою по всьому місту, тож вони отримали кількісно більше голосів, ніж у 1998р., але явка виборців погіршилася (до 4,3%). Виборчий блок «За Єдину Україну!» повторив долю НДП, які в результаті виборів набрали 3,97%.

ВІД ОДНОСТАЙНОСТІ ДО РОЗЧАРУВАННЯ

Практично вибори 2002р. плавно перетекли у президентські 2004р. На попередніх 1994 та 1999рр, президентських виборах більшості киян доводилося вибирати найменше зло. І поява Віктора Ющенка, який на той час уособлював їхні сподівання, змобілізувала практично всіх киян. На цих виборах активізувалися і відіграли значну роль нові кияни. До цієї кампанії вони ігнорували вибори, і явка в Деснянському та Дарницькому районах була найнижчою, та й результатами націонал-демократи там не могли похвалитись. Активність у цих районах виявилася найвищою і продовжувала зростати від туру до туру, так само більшало й голосів, відданих за Віктора Ющенка. І в третьому турі його результат у цих двох лівобережних районах перевищив показники деяких, базових для націонал-демократів, правобережних районів. Віктор Янукович отримав скромніший результат, маючи основну підтримку в центральних правобережних районах Києва та лівобережному Дніпровському районах.

На вибори 2006р. блок «Наша Україна» прийшов у ролі правлячої партії. Цей статус, розкол «помаранчевої» коаліції, а також розчарування в діях президента підірвали позиції блоку в столиці. І тепер, майже як і попередні «партії влади», найкращу підтримку «НУ» мала в центрі та в Дарницькому районі. Загалом «НУ» в Києві отримала 16% голосів та зайняла друге загальноміське місце. На перше місце вийшов БЮТ з 39% з географією підтримки як «НУ» в 2002р. Свої результати покращили й соціалісти, яким вдалося дистанціюватись від конфлікту в «помаранчевому» таборі, а перебування їхніх представників в уряді не пов’язували з економічними невдачами урядових команд. І частина розчарованих у «НУ» мігрувала до соціалістів. Міський результат становив 5,5%. Досить успішною була й кампанія у Партії регіонів, їм вдалося сконцентрувати навколо себе практично всіх невдоволених новою владою і отримати 11,8%, майже вийшовши на результат Віктора Януковича в першому турі 14,6% та маючи схожу географію підтримки. І відповідно зайняти третє місце в Києві. Комуністи ж зазнали великих втрат: їх результат поменшав до 2,98% . Найбільше фіаско зазнав блок Євгена Марчука – «Єдність», його результат 0,17% – в десятки разів менший, ніж результат блоку «Єдність» в 2002р. – 11,6%.

ГОЛОСУВАННЯ З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ

На можливих дострокових виборах явка може бути суттєво меншою. Зміни складу населення у Києві наближають його за типом до західних міст постіндустріального суспільства з притаманною їм низькою активністю виборців. І в недалекому майбутньому 50%-на активність вважатиметься високою. Але зараз зниження активності може покращити у відсотковому значенні результат комуністів. Адже їхні виборці неабияк дисципліновані. Вони можуть розраховувати і на міграцію до них частини виборців, що голосували за Партію регіонів, очікуючи від неї радикальніших дій. Але це навряд чи суттєво послабить результат Партії регіонів, у якої нині змобілізований електорат, хоча процес розчарування в ній серед виборців триває. Але розчаровані скоріш за все поповнять лави пасивних і на вибори не прийдуть.

Складна ситуація у соціалістів. Діставши на останніх виборах на третину більше голосів, порівняно з позаминулими, вони легко можуть втратити ці та інші голоси.

Заплутаною залишається і ситуація з «помаранчевими» – БЮТ, НУ, Велика частина виборців постійно мігрує між ними. Тому говорити про конкретні результати кожної окремої сили складно, хоча нині переважають прихильники БЮТу. В цілому на їх загальний результат може суттєво вплинути час проведення дострокових виборів. Якщо вибори відбудуться влітку, то «помаранчеві» можуть недорахуватись не одного десятка тисяч голосів, адже в цей час в Києві практично немає студентів, схильних підтримувати «помаранчеві» сили. Можливо, саме відсутність студентів у місті і дала змогу влітку 1994 р. Леоніду Косаківському з мінімальною перевагою вигративибори мера у представника Народного Руху України Володимира Черняка. На тих виборах явка становила лише 54,2%, Загалом голоси іногородніх студентів можуть бути втрачені під час цих виборів, якщо вони відбуватимуться влітку. Адже, навіть, якщо не відмінять відкріпних посвідчень, то все одно більшість студентів не поїде серед канікул по них. А це сотні тисяч, а то й більше, втрачених голосів.

Високий відсоток освіченого середнього класу в Києві здається привабливим для позапарламентських партій чи нових політичних проектів. Адже формально вони схильні до нових ідей, та й приклад високого результату Партії Зелених України в 1998р. ніби підтверджує цю думку. Але кияни після 1998р. цінують свої голоси. І якщо вони вирішили піти на вибори, то проголосують за прохідні політичні сили. А якщо відкинути голоси, отримані партіями, яким пророкували перемогу, то за непрохідні політичні сили свідомо голосувало не більше 10% виборців, а може й менше. Це також підтверджує порівняння кількості голосів, відданих за одну й ту ж політичну силу на парламентських і на місцевих виборах. Доволі часто виборці на парламентських виборах, не вірячи в успіх певної політичної сили на загальнодержавному рівні, віддавали голос за більш прохідну партію (блок), а голосували за «улюбленицю» на місцевих виборах. Деякі виборці, оцінюючи шанси політичних сил на різних рівнях, голосували на всіх рівнях (районному, міському, загальнодержавному) по-різному. І відмінність між голосами, отриманими однією політичною силою на різних рівнях, буває доволі суттєвою. Наприклад, в Києві на голосуваннях до міської ради блок «БЛОК ВІТАЛІЯ КЛИЧКА ПОРА – ПРП» отримав утричі більше голосів, ніж до Верховної Ради. А деякі навпаки на місцевих виборах отримали менше, ніж на парламентських, наприклад «Віче» (47473- парламентські, 39637 – міськрада) чи Наша Україна (230 556 – парламентські, 127497 – міськради ).

Тому результати дострокових виборів у Києві кардинальних сюрпризів не піднесуть.

Категория: Мои статьи | Добавил: vasylchenko (26.12.2008)
Просмотров: 632 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2017Конструктор сайтів - uCoz