Особистий сайт Сергія Васильченка
Форма входу

Пошук
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Категории каталога
Мои статьи [37]
Вівторок, 22.08.2017, 08:20
Главная » Статьи » Мои статьи

Україна хвора на політичний СНІД, maidan.org.ua, 27.03.2009

Ukraine is Ill with Political AIDS

Як вихід із теперішньої політичної кризи часто пропонують проведення одночасно дострокових виборів Президента та до Верховної Ради, наводячи приклад кризового 1994 року. Але автори цих заяв мають коротку історичну пам'ять. Політична криза 90-х досягла свого піку в 1993 р., коли під тиском страйків Верховна Рада спочатку згодилася на проведення референдуму з питання довіри владі, а пізніше,1994 року, замінила його дочасними виборами в усі органи влади. Саме 1994 р. став початком тих процесів, які і привели до хронічної політичної нестабільності в Україні з 2006 р.

По-перше, говоримо про перехід до пропорційної системи виборів. На суто мажоритарних виборах 1994р. фактично всі політичні сили провалилися. Найбільш невдало виступили націонал-демократичні партії: вони так і не змогли домовитися між собою про розподіл округів. І в результаті в багатьох округах їхні представники не висувалися, зате на Західній, та подекуди Центральній Україні, націонал-демократи виставляли по кілька кандидатур. І борючись між собою, вони пропускали вперед суперників. Спільною ж проблемою для всіх політичних сил був дефіцит у їхніх рядах потужних політиків, яких можна було б висунути в депутати. Фактично жодна партія не змогла виставити своїх кандидатів по всіх округах. Але найбільша загроза для тодішньої політики йшла від бізнесу, який почав проявляти активність. Втомившись від того, що депутати у Верховній Раді загрузли в політичних «розборках» та ігнорують економічні питання, бізнес вирішив сам піти у владу. І на виборах 1994р. підприємці, «червоні директори» (керівники не приватизованих на той час підприємств) чи їхні висуванці масово почали балотуватись. Інколи вони йшли як представники ліберальних партій, але в основному — як позапартійні. При цьому останні виграли в найбільшій кількості округів — в основному в тих, на які розраховували ліві політичні сили.

Замість того, аби розробити заходи з вирішення цих проблем та почати роботу з завоювання прихильності бізнесменів та пересічного населення, політичні сили вирішили змінити правила виборів, створивши умови, які примусили б виборців голосувати за партії – перейти на пропорційну систему.

Слід відзначити, що націонал-демократичні партії ще до 1994р. наполягали на переході до пропорційної системи, але тоді проти виступили ліві. Тепер же ліві підтримували цю ідею, а головним лобістом з її впровадження став лідер соціалістів Олександр Мороз. Використовуючи голоси своєї фракції як «золоту акцію» під час складних голосувань в обмін на впровадження пропорційної системи, йому вдалося перевести на пропорціоналку не лише вибори до Верховної Ради, а й місцеві.

Критиків, які попереджали про негативні наслідки впровадження пропорційної системи, оголосили ворогами демократії і в різний час їх називали прибічниками «червоних директорів», кучмістами та прихильниками олігархів.

Переконуючи в необхідності переходу на пропорційну систему, деякі політики та політексперти демонстрували (та й нині демонструють) невігластво в цьому питанні. Так, вони переконують, що пропорційна система діє у всіх демократичних країнах, хоча, наприклад, у США та Великобританії та ще ряді країн з розвиненою демократією вибори відбуваються за мажоритарною системою. Причому право висуватися мають не лише представники політичних партій, а й незалежні.

Також одні прихильники пропорційної системи лякали, що мажоритарна система приведе до появи безлічі дрібних партій – кожен депутат Верховної Ради матиме власну кишенькову партію. Інші ж, навпаки, переконували, що наслідком мажоритарної системи буде двопартійність, а це, в свою чергу, заблокує появу нових політичних сил. Але як показує досвід політичного життя в інших країнах, виборча система суттєво не впливає на кількість політичних партій. Так у США політичне життя фактично монополізували дві партії –Республіканська та Демократична. Але діють і інші. Хоча вони й не можуть похвалитися великими здобутками – доволі рідко їхні представники потрапляють у Конгрес; проте сама можливість обрати до парламенту представника не панівних партій або позапартійного дозволяє американським виборцям змушувати останніх «не розслаблятися». Адже під час голосування з деяких питань і один голос депутата може бути вирішальним. А от у сусідній Канаді, де теж вибори відбуваються за мажоритарною системою, парламентськими є чотири партії. У Великобританії, в якій одна з найстаріших демократій з мажоритарною системою, у парламенті (Палаті громад) представлено понад десять партій, що мають різний політичний вік, а також позапартійні. Щоправда, у трьох основних політичних сил – 96% депутатських мандатів.

Водночас перехід на суто пропорційну систему в Росії дозволив закрити шлях у Державну Думу опозиціонерам, які проривалися в парламент по одномандатних округах. Тим самим закріпивши в Росії «керовану демократію» фактично з однопартійною системою.

Недоліком мажоритарної системи називали можливість підкупу виборців. Так, справді, деякі кандидати роздавали в своїх округах виборцям продуктові набори або гроші – «гречку», чи робили загальніші презенти: ремонтували дороги, проводили газ та ін. Хоча цей метод і в голодні 90-ті не давав стовідсоткового результату: доволі часто люди брали в одних, а голосували за інших, – але як продемонстрували суто пропорційні вибори, в ситіші передкризові 2000-ні «гречка» і далі використовувалась у кампаніях.

Також мажоритарній системі закидали не захищеність перед тиском на виборців. Ніби керівники чи власники великих підприємств просуватимуть кандидатів до парламенту, примушуючи голосувати за них своїх робітників. Як показали останні вибори до Верховної Ради, у найбільших прихильників пропорційної системи – соціалістів – найкращі результати спостерігалися в населених пунктах, де були підприємства металургійного комбінату імені Ілліча, яким керував член фракції СПУ Володимир Бойко.

Прихильники пропорційної системи обіцяли, що її впровадження дозволить підняти роль політичних партій та відбудеться їх зміцнення. Але ці сподівання не виправдалися. Адже партії — це не тільки ідеологія, а й люди, що її впроваджуватимуть – політики. А головними цінностями політика є не лише здатність переконувати виборців, а й вміння домовлятися та знаходити компроміс для лобіювання рішень, які б дозволили впровадити як програму партії, так і обіцянки виборцям. Під час виборів за мажоритарною системою партії, яка бажає отримати більшість, потрібно висувати власного потужного політика практично в кожному окрузі. Тому політичні сили зацікавлені у пошуку й утриманні у своїх рядах сильних представників, це сприяє розбудові партії. Під час внутрішньопартійних узгоджень позицій та інтересів політики й отримують навички домовлятися та знаходити компромісні рішення. І це діє надійніше, ніж імперативний мандат, впроваджений в нашій пропорційній системі. Виходи депутатів із партії чи переходи до інших є дуже рідкими. Адже вихід потужного політика може означати втрату виборчого округу для партії на довгі роки. В Україні навіть загроза втрати депутатського мандата не дала можливості навести лад у внутрішньофракційних стосунках та сформувати дієву коаліцію. Фактично після оголошення про перехід до пропорційної системи (спочатку була введена змішана система, коли половина депутатів обиралася за партійними списками), розгорілися з новою силою внутрішньопартійні війни. Адже тепер для потрапляння до парламенту головним стала не робота в окрузі, а місцерозташування в партійному списку. А оскільки списки в реальності формувалися згори, старе керівництво партій злякалося, що їх спробують усунути, і тому почало позбавлятися потенційних конкурентів. У підсумку це привело до відколів чи розколів у більшості партій. Потрапляння до парламенту за пропорційною системою на виборах 1998 р. Партії зелених України стимулювало масову появу телевізійних партій та блоків, чия вся робота зводилася винятково до рекламної кампанії на період виборів. А сьогодні популярними стали політичні сили, в яких ставка робиться на харизматичного лідера. Розкручуючи його за допомогою ЗМІ, інвестори сподіваються, що особиста популярність очільника дозволить потрапити до парламенту всій політичній силі, а його харизма приховає недоліки інших членів виборчого списку. Все це призвело до фактичного зникнення політиків із політичного життя України. Партії чи блоки у своїх складах мають лише по кілька публічних людей, котрі виголошують позицію своєї структури з якогось питання. Але як бачимо, цих публічних діячів назвати політиками дуже складно, адже фактично весь час вони проводять у публічних звинуваченнях своїх опонентів, а не в перемовинах та пошуку рішень. Про деградацію політичних сил свідчить той факт, що у ЗМІ все частіше замість слова “партія” журналісти, та навіть і депутати, використовують словосполучення – "політичний проект". Хоча інколи серйозність проблем потребує все-таки залучення політиків, і тоді звертаються до старих кадрів. Так, 2006 року для формування промерської більшості у Київраді Леонід Черновецький залучив Олександра Волкова . А під час парламентської кризи 2007 р. на «круглий стіл» для підготовки Універсалу національної єдності було запрошено Леоніда Кравчука, Степана Плюща та ін. У подальшому Степан Плющ та Степан Гавриш отримали посади в центральних органах влади.

Гірша ситуація у зовнішньополітичній сфері, коли на початку незалежності українські представники підписували не вигідні для держави угоди, які часто навіть були не обов’язкові, як то різні хартії для вступу в Раду Європи. Але ті промахи можна було списати на природну відсутність на той час досвідчених політиків, які б могли достойно захищати Україну на міжнародному рівні. А фактичний провал у міжнародній сфері сьогодні (умови вступу до СОТ, контракт із "Газпромом", боротьба за шельф о. Зміїний ) свідчить, що якісні політики так у нас і не з'явилися.

Впровадження пропорційної системи нам підносили, як ліки від регіоналізму та сепаратизму, які врятують від розколу держави. Бо, на відміну від мажоритарної системи, депутати представлятимуть не окремий регіон (округ), а загальноукраїнську політичну силу. Виборчий бар’єр же не допустить потрапляння до парламенту вузькорегіональних партій чи блоків. Але вже перші вибори за змішаною системою у 1998р. показали, що 4% виборчий бар’єр не є перепоною для вузькорегіональних політичних сил. До парламенту потрапили дві партії за рахунок високої підтримки в своїх областях: "Громада", в Дніпропетровській, та СДПУ(О), у Закарпатській. І хоча на наступних виборах такі "однообласні партії" до Верховної Ради не пройшли, але можливість повторення такого доволі реальна, враховуючи, що величина бар’єра зменшена з 4 до 3%. Однією з відмінностей пропорційної системи від мажоритарної є те, що при мажоритарній системі основну роль у виборі відіграють інтереси громадян на момент виборів, а у пропорційній – емоції виборців. Тому політтехнологи часто для розкрутки політичних сил брали не найважливіші для виборців проблеми, а ті, які викликають емоційний відгук. А найлегше "розкрутити" кампанію на протиставленні громадян одного регіону іншим, використовуючи навіть мінімальні відмінності, піднімаючи, наприклад, тему статусу російської мови. Тим самим українському суспільству нав'язують Свіфтівську ліліпутську війну між "тупоконечниками" та "гостроконечниками".

Водночас реальні місцеві проблеми, що потребують вирішення на державному рівні, залишаються поза увагою. І лише коли ці проблеми призводять до значних техногенних аварій чи природних катастроф (заморожений Алчевськ, вибухи на шахтах, зсуви чи повені), за їхнє вирішення хапаються представники всіх гілок влади, наввипередки обіцяючи допомогу та покарати винних. Терміново приймаються урядові програми, жодна з яких за всю історію так і не була реалізована, чи закони про підняття престижності певної професії – тим самим другі відносять до неважливих. А інші хронічні екологічні, соціальні, економічні питання регіонів так і залишаються поза увагою влади.

Багато проблем отримало від введення пропорційної системи місцеве самоврядування. Починаючи від анекдотичної, коли політичні сили висували менше кандидатів, ніж потім отримали мандатів, тому деякі місцеві ради виявилися не укомплектовані. І до серйозніших проблем. У ради прийшло багато нових депутатів, котрі не мали досвіду діяльності в цій сфері, зате вони принесли заполітизованість у роботу. Замість того, аби розглядати та вирішувати місцеві питання, ради втягнулися у війну пам’ятників. У містах часто з боями встановлювали пам’ятники царицям та імператорам чи жертвам подій, які не мали до цього населеного пункту жодного відношення. Викликаючи цими діями обурення у жителів інших регіонів. Також, підкоряючись по партійній лінії вказівкам з гори, депутатам доводилося ухвалювати рішення, вигідні партійному керівництву. Тут можна згадати рейд Юлії Тимошенко в 2007р. по областях, коли БЮТівськи депутати під час її візиту демонстративно голосували за зниження комунальних тарифів. Хоча ніхто при цьому не наводив економічних обґрунтувань. Фактично сфера ЖКГ була принесена в жертву політичному рейтингу.

Але найзначніші проблеми часто виникали в тих містах, де мер представляв політичну силу, що не мала більшості у раді, або був незалежним. У таких випадках, аби опустити рейтинг мера, а за можливістю добитися його перевиборів, депутати блокували його роботу. Заручниками цього протистояння стали інвестори, особливо не місцеві. Як результат було втрачено мільярди доларів інвестицій у реальний сектор економіки нашої держави, які могли б дати нові робочі місця та дозволили б легше пережити економічну кризу.

Пропорційна система стала ширмою, яка відділила депутатів від виборців. Раніше кожен депутат в окрузі мав приймальну, куди за необхідності міг звернутися громадянин за допомогою. І хоч нині деякі політичні сили теж зробили мережу приймалень, але їх набагато менше та й інформацію про них не завжди виборець може знайти. Практично паралізувалась і робота громадських організацій. Маючи авторитет і вплив на виборців на певних територіях, громадські організації змушували рахуватися з собою депутатів від відповідних округів. Тим самим мали можливість впливати на рішення рад, лобіюючи інтереси своїх членів. Але похвалитися потужною підтримкою громадян по всій Україні жодна з організацій не може, тому партії з легкістю нехтують їхніми інтересами. Ще в 1994р., після перших виборів у Росії за змішаною системою, російські громадські організації скаржилися на демократичні політичні сили, яких вони підтримували на виборах. Бо ті на прохання про допомогу відповідали, що голоси від громадських організацій практично нічого не важать у загальній кількості виборців. Але в нас, на жаль, на це громадські організації не звернули уваги.

Отже, впровадження пропорційної системи не вирішило жодної з поставлених проблем, бо вирішити їх можна лише підняттям рівня політичної культури громадян, зате породило ще ряд інших проблем.

Наступним негативним процесом став рух з обмеження повноважень Президента. Як і з впровадженням пропорційної виборчої системи, і цей процес очолив Олександр Мороз. Фактично перед кожними президентськими виборами лідер соціалістів мав найкращі стартові умови, але через ряд причин виборював лише почесне третє місце. Після кожної президентської кампанії Олександр Мороз з новою силою починав боротьбу як з їхнім переможцем, так і з самою посадою.

Впроваджена в Україні модель, коли виконавчу владу фактично очолюють двоє осіб (Президент та Прем’єр-міністр), відносно добре працює, якщо вони обоє представляють одну політичну силу, як це було при прем’єрстві Юрія Єханурова. У разі ж, коли вони у різних політичних таборах, між ними виникає напруга, яка має шанси перейти у відкрите протистояння. І не поділити літак президент і прем’єр можуть не лише в нас, а навіть у країні з розвиненішою демократією — Польщі.

Нам як панацею нав’язують парламентську модель управління, коли президент фактично не має жодних повноважень, або взагалі відсутній, а за виконавчу владу відповідає прем'єр-міністр, обраний парламентом. Головним аргументом на впровадження цієї моделі, як і у випадку з пропорційною системою виборів, висувають її "європейськість", навмисно опускаючи негативні сторони. Головною вадою парламентської системи є політична нестабільність. Рідко коли одній партії вдається на виборах здобути понад половину депутатських місць і одноосібно сформувати уряд та обрати прем’єра. Тому часто доводиться створювати коаліції, не завжди переговори з її формування завершуються вдало, і у разі провалу цих перемовин чи розвалу коаліції в парламенті знову необхідно проводити дострокові вибори. Інколи, оцінюючи політичну ситуацію на даний момент, правлячі чи опозиційні партії самі можуть ініціювати дострокові вибори, аби укріпити свою позицію в парламенті чи повернутися до влади. Так, торік у Канаді (втретє за чотири роки) відбулися дострокові парламентські вибори. Їх ініціював прем'єр-міністр Стівен Харпер. Політик сподівався, що його консервативна партія здобуде переконливу більшість. На той час його політичній силі для більшості у парламенті бракувало трьох десятків голосів. Тож консерватори були змушені постійно шукати однодумців. Однак світова фінансова криза підірвала репутацію правлячої партії, і їй не вдалося отримати бажану більшість. Фактично парламентська модель перетворила вибори на інструмент не стратегічної, а тактичної політичної боротьби. Постійна загроза нових виборів підвищує у роботі уряду рівень популізму й заважає розробляти та впроваджувати стратегічні проекти. Так, у Європейському союзі, як і в нас, постійно говорять про необхідність зменшення залежності від російських енергоносіїв і, відповідно, про побудову альтернативних газопроводів. Але виділяючи на допомогу Палестині багатомільйонні суми, Євросоюз на побудову в обхід Росії газопроводу Nabucco не дав ні цента. Канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила, що Nabucco не повинен фінансуватися із коштів платників податків. У той час Росія розширює коло європейських країн, яким продає газ, домовляється про будівництво в Європі власних газосховищ та прокладку нових газогонів. Тим самим все глибше вганяючи свою газову голку в Європу, і російське керівництво не цікавить, чиїм коштом це робиться. Але й демократичні країни можуть реалізовувати стратегічні проекти, якщо в них президентська модель управління. Так США, незважаючи на різні перепони, реалізували будівництво нафтогону Баку-Тбілісі-Джейхан. При президентській моделі, коли президент одноосібно очолює виконавчу владу, термін перебування на цій посаді не залежить від отриманих результатів пропрезидентської партії на парламентських виборах. Але для успішної роботи, аби мати реальні шанси на переобрання на наступних виборах, президентові потрібно домовлятися з представниками інших партій для втілення своїх програм, тим самим главі держави необхідно ставати вище інтересів своєї партії. Для цього навіть відбувається призначення політиків з не пропрезидентських партій в органи виконавчої влади. Так, наприклад, нині діє новообраний президент США демократ Барак Обама, запрошуючи на міністерські посади в своїй адміністрації республіканців. При цьому ніхто не звинувачує його у зраді ідеалів його партії, а республіканці не виключають із своїх лав «перебіжчиків».

У 2006р. після загальних виборів за пропорційною системою та впровадження конституційних змін з обмеження повноважень президента ми отримали розбалансовану виконавчу гілку влади, дефіцит якісних політиків у парламенті, заідеологізовані місцеві ради та фактично паралізовані громадські організації. Все це не дозволило знайти адекватні рішення на внутрішньо- та зовнішньополітичні й економічні виклики (вступ до НАТО, війна в Грузії, фінансова криза та ін.). Спочатку загострилася політична криза, а потім завітала й економічна. Перезавантаження у вигляді дочасних виборів до Верховної Ради та подекуди у місцеві органи влади не дало жодного позитивного результату. Хіба що заслужену кару за активне лобіювання пропорційної системи виборів та перехід до парламентської системи понесла Соціалістична Партія України — ні до парламенту, ні до Київради її представники не потрапили. Тому пропозиція для виходу з кризи провести одночасно дострокові парламентські та президентські вибори без змін виборчого законодавства та конституції викликає скепсис. І це починають розуміти представники політичних сил. Уже більшість із них говорить про повернення до мажоритарної системи на місцевих виборах, щоправда, лише одиниці заявляють про необхідність переходу до президентської моделі управління. Але набагато складніша ситуація з системою парламентських виборів. Нині набувають популярності дві моделі проведення виборів. Одна передбачає проведення виборів за змішаною системою, коли половина депутатів обирається за мажоритарною системою (по округах), а друга — за відкритими партійними списками. Фактично виборцям знову нав`язують утримання політичних «дружин» та «коханок». Коли на обраного від округу мажоритарника ляже відповідальність з вирішення місцевих проблем, обраний за партійним списком депутат зможе лише інколи з`являтися, для зваблення виборців, і не нестиме жодної відповідальності.

Також пропонують проведення виборів до Верховної Ради лише за відкритими списками. Ну не можуть наші політики відмовитися від монополії партій представляти виборців у парламенті! І хоча ця модель голосування виглядає, на перший погляд, привабливою — виборець голосуватиме не лише за партію, а й за конкретного від неї кандидата, — вона може викликати багато проблем під час реалізації. Внесення у бюлетень, окрім назви політичної сили, ще й повного переліку кандидатів від неї під час голосування по загальнонаціональному чи великому регіональному округу приведе до того, що цей бюлетень матиме розмір у десятки метрів. Тому виборець фізично не зможе проголосувати. Та й метод, котрий пропонують деякі депутати, — голосувати заповненням виборчого бюлетеня шляхом вписування до нього з допомогою спеціальних трафаретів порядкових номерів партії та кандидата від неї — не кожен виборець подужає. Навіть під час голосування по невеликих регіональних округах, коли політичні сили висуватимуть у них лише по кілька кандидатів, бюлетень все одно перевищуватиме метр у довжину. Також ускладниться і підрахунок голосів на дільницях, а зважаючи на низький професійний рівень членів виборчкомів, він може затягнутися на кілька днів, і при цьому ненавмисно можуть припускатися багатьох помилок. Та й складна система загальнодержавного підбиття підсумків, мабуть, заплутає виборців. Вони не зрозуміють, чому одні політики потрапили до парламенту, а інші — ні. У свою чергу, це може призвести навіть до безпідставних звинувачень у фальсифікаціях та повністю дискредитує сам інститут виборів.

Логічніше було б повернутися до мажоритарної системи виборів до Верховної Ради, врахувавши недоліки мажоритарних виборів в Україні та досвід розвинених демократичних країн, в яких теж використовується ця система. Аби мажоритарна модель ефективно працювала, не потрібно вводити обов'язковий поріг явки виборців у 50%, який паралізував вибори у багатьох округах в 1994р. Натомість, доцільно впровадити норму, за якою переможцеві необхідно було набрати 50% +1 голос, а якщо жоден кандидат не набирає цієї кількості голосів, в другому турі перемагає той, хто набирає просту більшість голосів активних виборців. Це дозволить запобігти випадкам, коли деякі кандидати ставали депутатами, набравши менше четверті голосів, на таку проблему нині скаржаться і у Великобританії. Аби депутати не змінювали округів, від яких балотуються, необхідно ввести обмеження, за якими мали б право висуватися лише ті, хто зареєстрований як житель округу не менше п`яти років. Подібне правило існує на виборах до Сенату США. Аби партії «не розслаблялися», потрібно дозволити висування незалежних кандидатів. Але процедура їх висування має бути складнішою, ніж партіями. Наприклад, самовисуванцям можна поставити умову зібрати достатньо велику кількість підписів за себе. Це дало б можливість трохи відсікти технічних кандидатів та просто амбіційних громадян, які в реальності не мають жодної підтримки у виборців, а також дало б невелику фору партіям.

Ідеальним стало б обрання депутатів на шість років, розбивши вибори так, щоб одна третина переобиралася кожні два роки. Цей порядок обрання нині діє на виборах до Сенату США. В такому разі, як мінімум третина депутатів перебувала б у стані виборчих перегонів і звертала б більше уваги на проблеми виборців, але решта не дозволила б приймати суто популістські рішення.

В будь-якому разі, сьогодні як ніколи є необхідним поглянути на проблеми української виборчої системи під свіжим кутом і пропонувати радикальні й, можливо, нестандартні рішення. В іншому разі, наша політична система й надалі гальмуватиме розвиток країни, поглиблюючи й провокуючи соціальні конфлікти

Категория: Мои статьи | Добавил: vasylchenko (10.04.2009)
Просмотров: 1027 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 1
1  
А по-моему дело не в СПИДе. Ты постоянно напоминаешь 94-й год, хотя на мой взгляд всё поменялось в 2004-м. Во времена Кучмы в Украине была власть далеко не идеальная, фактически всё решалось сверху по указанию одного человека и не выполнение такого указание грозило крахом карьеры, была коррупция и часто политический беспредел. НО ВЛАСТЬ БЫЛА. После 2004-го власти в Украине не стало. Состоятельнось власти прежде всего заключается в том, что властьимущий несет ответственность за свои поступки. Кучма брал на себя ответственность и об этом прежде всего говорит победа помаранчевых. После их победы ни один политик не взял на себя ответственность ни за что, вместо этого решение важнейшие политические и экономические решения блокировались толкотней в парламенте и волокитой в судах. Вместо того чтобы исполнять Законы их стали обсуждать и толковать. Прецедент этому положил именно Ющенко. Если раньше за свои просчеты отвечал ведущий политик и страдала прежде всего его репутация, то в наши дни ответственность ложится не на конкретного человека, а на государство и Конституцию в результате чего дискредитирован не один человек, а вся государственная система в целом. Законы не работают, потому что им не дают работать те кто сейчас их принимает. Им выгодно чтобы они не работали потому что именно в мутной воде легче всего ловить рыбу. И я не думаю, что изменив систему выборов можно заставить кого-то делать то что им не выгодно, тем более что сейчас их деятельность не ограничена никакими законами и вобще ни чем. Я не представляю кто из избирателей пойдет на выборы и я не вижу ни одной причины зачем им туда было бы идти.
Відповідь: Ти як хто реєструвась? спробуй через інше мило

Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2017Конструктор сайтів - uCoz