Ця фраза рухівця Володимира Черняка, сказана свого часу в прямому ефірі тодішньому представнику президента у Києві, голові Київського міської держадміністрації (КМДА) Леоніду Косаківському, стала однією з причин програшу Черняка на перших виборах міського голови у Києві в 1994 році.

Загалом події 1994 року за своїм значенням набагато більше вплинули на розвиток України, ніж Помаранчева революція 2004 року, і за важливістю поступаються лише 1991-му, коли Україна обрала шлях незалежного розвитку.

Натомість у 1994 було визначено напрям руху. На жаль, не зовсім вдалий. Та й основи сьогоднішньої місцевої політики в столиці були закладені в тому ж таки році.

Насамперед - це вибори мера. Вони, фактично, були не лише першими, а й єдиними реальними виборами. Бо назвати міські виборчі кампанії 1999, 2002 та 2006 років виборами можна лише з натяжкою.

1999 року Олександру Омельченку поталанило з головним конкурентом, ним став Григорій Суркіс, бо від участі у виборах відмовилися колишні міські керівники: Леонід Косаківський та Іван Салій. Тому вся кампанія звелася до протистояння двох кандидатів: господарник проти олігарха. Підтримку Омельченку висловили практично всі політичні сили: від Руху до комуністів.

У 2002 році серйозних опонентів Олександру Омельченку взагалі не було: попередник Омельченка Леонід Косаківський знову зняв свою кандидатуру. Таке рішення він мотивував тим, що міська виборча комісія не створила рівних можливостей для всіх кандидатів у веденні передвиборчої кампанії.

Упевненість у "непотопляємості" Омельченка призвела до того, що в 2006 він фактично не вів виборчої кампанії. Сам Леонід Черновецький, чия команда найсерйозніше з усіх кандидатів підійшла до виборів, не був упевнений в успіху. А потужні політичні сили навіть не висунули своїх кандидатів.

А ось кампанія 1994 за своїм накалом не поступалася нинішній. Слід зазначити, що чинний на той час закон про вибори містив значно жорсткіші вимоги щодо реєстрації охочих балотуватися на посаду мера, ніж зараз.

Тоді всі без винятку претенденти зобов'язані були внести грошову заставу в розмірі п'ятнадцяти мінімальних заробітних плат, а також зібрати на свою підтримку підписи у не менш ніж 1% населення міста, тобто близько 26 тисяч громадян.

Ці вимоги виконали лише п'ятеро кандидатів. Головним борцем за крісло голови Київської міської ради був тодішній представник президента у Києві, голова КМДА Леонід Косаківський.

Незважаючи на певні успіхи у розвитку міста у складних умовах 90-их (було збережено високі темпи будівництва, черговики отримували квартири, оновлювався рухомий склад громадського транспорту), Косаківському заважав імідж номенклатурника та лівого політика.

Ведмежу послугу своєю активністю робили й комуністи, вони розвішували листівки, на яких закликали киян голосувати за кандидата в народні депутати комуніста Юрія Крикуна, в президенти - Леоніда Кучму, на міського голову - Леоніда Косаківського.

Відповідно, праві націонал-демократичні сили, які і призначення Леонідом Кравчуком на посаду представника президента в столиці Леоніда Косаківського сприймали "в штики", висунули свого єдиного кандидата від націонал-демократичних сил - рухівця Володимира Черняка.

Він був чільником виборчого блоку "Столиця" на виборах до Київради.

Між цими двома кандидатами і розгорілася головна боротьба.

Згідно з тодішнім законодавством, вибори мера відбувалися в два тури. Для перемоги одразу в першому турі за кандидата на посаду голови ради повинні були проголосувати не менше 10% внесених до списку виборців.

Але 17 червня 1994 року, за десять днів до виборів, Верховна Рада змінила закон і підвищила планку до 25% (на цих виборах змінити закон не вдалося).

Враховуючи, що явка в Києві на виборах у ті роки коливалася десь у межах 60%, для того, аби вкластися в цю норму, необхідно було набрати більше половини голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці. Тому вибори, що відбулися 26 червня 1994 року, не визначили переможця.

Леонід Косаківський набрав 324024 голоси (17,05 % загальної кількості виборців, або 31,6% від тих, що прийшли на вибори), Володимир Черняк - 294194 (15,48 %, або 28,7% відповідно). І було призначено другий тур.

Між першим та другим туром штаб Черняка вирішив організувати теледебати. Розпочав їх Володимир Черняк, але замість відповіді на запитання, він оголосив заяву доволі різкого змісту щодо ходу передвиборчої кампанії, сказавши "коронну" фразу: "...не всі в Києві освиніли...", та демонстративно залишив студію.

Леонід Косаківський залишився в ефірі та спокійно відповів на запитання. Як показали опитування, ця ситуація додала йому голосів тих, хто сумнівався.

За підсумками голосування в другому турі, 10 липня 1994 року, перемогу здобув Леонід Косаківський, за якого віддали свої голоси 549904 виборці (29,59 % загальної кількості виборців, або 54,6 % від тих, що взяли участь у голосуванні), Володимир Черняк набрав 403367 голосів (21,71 %, або 40% відповідно).

Так, першим обраним у незалежній Україні мером столиці став представник президента у Києві, голова КМДА Леонід Косаківський.

Другою важливою подією для столиці були вибори до Верховної Ради, що стартували навесні 1994 та затягнулися в Києві на два роки. Ще з 1990 діяв закон, за яким для перемоги кандидату потрібно набрати 50% +1 голос.

Якщо жоден кандидат не набирав потрібної кількості голосів, то відбувався другий тур, який і визначав переможця. Та законодавці внесли в закон про вибори нові норми про те, що переможець у другому турі має набрати понад 50% голосів і при цьому явка виборців повинна бути не менше ніж 50%.

В разі, коли жоден кандидат не набирав потрібної кількості голосів, оголошувались нові вибори, але попереднім кандидатам заборонялося брати участь у виборах.

Усі ці нововведення призвели до того, що через низьку явку виборців, вибори у більшості округів столиці постійно визнавали недійсними. Відтак, з 24 округів депутатів обрали лише в 11.

Серед цих 11 депутатів від Києва був і теперішній мер столиці Леонід Черновецький та його опоненти Володимир Бондаренко (тепер у БЮТ) і Анатолій Коваленко (тепер у Блоці Кличка ), які тоді дебютували у великій політиці.

Хоча практично всі кандидати в депутати від Києва відчули на собі мінуси низької виборчої активності, але висновки зробили різні.

Так, Леонід Черновецький зрозумів важливість створення ефективної системи роботи з виборцями, що й зумовило його співпрацю з релігійною громадою.

Про це він розповів у своєму інтерв'ю задовго до сходження на посаду мера: "Мой приход к Богу связан был с моими политическими амбициями, когда я в 95-м или 96-м году, уже сейчас точно не помню, в очень изнурительной борьбе пытался стать депутатом Верховного Совета.

Это никак не получалось, потому что тогда, согласно тому выборному закону, на избирательные участки должно было прийти не менее 51% избирателей.

А Дарница, в связи с тем, что на ее территории прекратил действовать один из крупнейших в Украине заводов радиоэлектроники, была полностью разочарована в перестройке, и никто не хотел идти голосовать.

Я дважды пытался сделать это с помощью разных PR- акций, но люди ничему не верили, говорили со мной только о колбасе и всяких насущных вещах, а политикой совершенно не интересовались. Да и я, собственно говоря, был далек от представления, как их нужно защищать.

Затем я через одного из своих бывших партнеров пришел к пастору Сандею, и он в присутствии большого количества людей помолился за меня. А я ставил условие, чтобы мой приход в церковь - и этого я очень боялся, не доверял церкви - был связан именно с большим количеством людей, которых я бы мог агитировать за себя.

И чудо! За меня помолилось около тысячи человек, моих будущих избирателей, и я увидел в их глазах огонь веры и счастья..."

Як наслідок, явка на виборах в окрузі Черновецького (Дарницький виборчий округ №5) становила 55.9%, і за нього віддали свої голоси 80.27% виборців.

Після перемоги команда Черновецького налагодила системну роботу з виборцями, яка не зводилася до простої "роздачі гречки", про що так люблять говорити політики-опоненти теперішнього міського голови.

Але щодо матеріальної допомоги опозиція меру лукавила. Адже і вони надавали її, використовуючи підконтрольні фонди: Володимир Бондаренко - голова правління благодійного фонду "Рідна Оселя", а Анатолій Коваленко - президент фонду Святого Андрія Первозванного.

Правда, у діяльність цих фондів не було закладено систематичності роботи з виборцями. А як показав випадок у Росії з Михайлом Ходорковським, навіть масштабна громадська діяльність, без системності, малоефективна.

Лише мізерний відсоток людей, охоплений діяльністю його фонду "Открытая Россия", виступив на його захист і намагався втілити його ідеї. Сумним наслідком цього стало те, що тепер Михайло Ходорковський шиє рукавиці в колонії.

І хоча політичним силам, що нині активно борються з Леонідом Черновецьким, протягом багатьох років неодноразово пропонувалося розпочати системно працювати з виборцями, вони ці пропозиції клали "в довгу шухляду", або відмовлялися, вважаючи, що це не на часі.

Напевне, вони більш розраховують на PR- акції.

Але, як засвідчили вибори мера 1994, розрахунок лише на PR- акції та те, що "...не всі в Києві освиніли..." чи то пак "...не всі в Києві продалися за гречку...",  навіть за умови виборів у два тури, зміни виборчого закону напередодні голосування та висування єдиного кандидата не гарантують перемоги представнику опозиції.