Proportional System. 15 Years of Sickness.

Пропорційна система нав’язала українцям свіфтівську ліліпутську війну між «тупо-» і «гостроконечниками».

У 94-ому країна важко захворіла. Хворіє до цього часу. Вірусом під назвою «пропорційні вибори». Приклад України зайвий раз підтвердив аксіому Гіпократа: «Усе є отрутою, і все є ліками. Залежно від пропорції». 15 років тому політики твердили, що нова виборча система – ліки. Але після півтора десятка років споживання цих ліків, політична система остаточно захиріла.

Як переконували перейти на «пропорційку»?

У 94-ому під тиском страйків Верховна Рада вирішила провести дочасні вибори в усі органи влади. На цих, суто мажоритарних виборах, провалилися фактично всі політичні сили. Найбільш невдало виступили націонал-демократи: вони так і не змогли домовитися між собою про розподіл округів. Спільною ж проблемою для всіх політичних сил став дефіцит потужних політиків. Фактично жодна партія не змогла виставити своїх кандидатів по всіх округах.

Але найбільша загроза для тодішньої політики йшла від бізнесу, який почав проявляти активність. Втомившись від депутатських «розборок» у Раді, бізнес вирішив сам піти у владу. І на виборах 1994р. підприємці, «червоні директори» і їхні висуванці масово почали вигравати в округах.

Замість того, аби почати роботу з завоювання прихильності бізнесменів та пересічного населення, політичні сили вирішили змінити правила виборів, створивши умови, які примусили б виборців голосувати за партії – перейти на пропорційну систему.

Політики переконували, що пропорційна система діє у всіх демократичних країнах, хоча, наприклад, у США та Великобританії та ще ряді країн з розвиненою демократією вибори відбуваються за мажоритарною системою.

Також лякали тим, що мажоритарна система приведе до появи безлічі дрібних партій, оскільки кожен депутат Верховної Ради матиме власну кишенькову партію. Інші ж апологети, навпаки, переконували, що наслідком мажоритарної системи буде бетонна двопартійність.

Недоліком мажоритарної системи називали і можливість підкупу виборців. Правда, як продемонстрували пропорційні вибори в ситіші 2000-ні «гречка» і далі залишилась аргументом.

Також твердили, що при мажоритарній системі керівники великих підприємств примусять робітників голосувати за конкретних кандидатів. Як показали останні вибори до Верховної Ради, у найбільших прихильників пропорційної системи – соціалістів – найкращі результати спостерігалися в населених пунктах, де були підприємства металургійного комбінату імені Ілліча, яким керував член фракції СПУ Володимир Бойко.

Чому пропорційна система забетонувала політику?

Прихильники пропорційної системи обіцяли, що вона зміцнить політичні партії. Сподівання не виправдалися. Адже партії — це не тільки ідеологія, а й люди, що її впроваджуватимуть – політики. А головними цінностями політика є не лише здатність переконувати виборців, а й вміння домовлятися та знаходити компроміс.

Під час виборів за мажоритарною системою партіям потрібно висувати власного потужного політика практично в кожному окрузі. Тому політичні сили зацікавлені у пошуку й утриманні у своїх рядах сильних представників. Саме це сприяє розбудові партії.

Під час внутрішньопартійних узгоджень позицій політики й отримують навички домовлятися та знаходити компромісні рішення. І це діє надійніше, ніж імперативний мандат. Виходи депутатів із партії є дуже рідкими. Адже вихід потужного політика може означати втрату виборчого округу для партії на довгі роки.

В Україні ж після переходу до пропорційної системи розгорілися з новою силою внутрішньопартійні війни. Адже тепер головним стала не робота в окрузі, а місце в партійному списку. А оскільки списки формувалися згори, керівництво партій почало позбавлятися потенційних конкурентів. У підсумку це привело до відколів чи розколів у більшості партій.

Окрім того у партіях з’явився диктат лідерів. Розкручуючи лідера за допомогою ЗМІ, інвестори сподіваються, що особиста популярність очільника приховає недоліки інших членів виборчого списку. Усе це призвело до фактичного зникнення політиків із політичного життя України. Партії чи блоки у своїх складах мають лише по кілька публічних людей, котрі виголошують позицію своєї структури.

Пропорційну систему називали ліками від регіоналізму та сепаратизму. Бо, ніби-то, відтепер депутати представлятимуть не окремий регіон (округ), а загальноукраїнську політичну силу. Виборчий бар’єр же не допустить появи у парламенті вузькорегіональних партій. Але вже перші вибори за змішаною системою 98-го показали, що 4% виборчий бар’єр не є перепоною. До парламенту потрапили дві партії за рахунок високої підтримки в своїх областях: «Громада», в Дніпропетровській, та СДПУ(О), у Закарпатській. І хоча на наступних виборах такі «однообласні партії» до Верховної Ради не пройшли, однак можливість повторення такого доволі реальна, враховуючи, що величина бар’єра зменшена з 4 до 3%.

Чи буде далі продовжуватись пропорційне шоу?

Однією з відмінностей пропорційної системи від мажоритарної є те, що при мажоритарній системі основну роль у виборі відіграють інтереси громадян, а у пропорційній – емоції виборців. Тому політтехнологи часто для розкрутки брали не найважливіші для виборців проблеми, а ті, які викликають емоційний відгук. Тим самим українському суспільству нав’язують Свіфтівську ліліпутську війну між «тупо-» і «гостроконечниками». На реальні проблеми не зважали.

Місцеве самоврядування взагалі не знати як вижило за нової системи. Доходило до анекдотів: коли політичні сили висували кандидатів менше, ніж отримували мандатів. Відтак у деяких радах банально забракло депутатів. Та й серед тих, хто прийшов, багато хто виявився без досвіду, зате з великим натхненням для політичних заяв.

Окрім того, підкоряючись вказівкам з партійного Олімпу, депутатам доводилося ухвалювати рішення, вигідні партійному керівництву. Тут можна згадати рейд Юлії Тимошенко в 2007р. по областях, коли БЮТівськи депутати демонстративно голосували за зниження комунальних тарифів. Хоча ніхто при цьому не наводив економічних обґрунтувань.

Але найзначніші проблеми виникали в містах, де мер потрапляв у політичну опозицію до ради. Аби опустити рейтинг мера депутати блокували його роботу.

Пропорційна система фактично знищила роботу депутатських приймалень. Практично паралізувалась робота громадських організацій. Маючи вплив на виборців на певних територіях, громадські організації змушували рахуватися з собою мажоритарних депутатів. Але похвалитися потужною підтримкою громадян по всій Україні жодна з організацій не може, тому партії з легкістю нехтують їхніми інтересами.

До речі, ще в 1994р., після перших виборів у Росії за змішаною системою, російські громадські організації скаржилися на демократичні політичні сили, яких вони підтримували на виборах. Бо ті на прохання про допомогу відповідали, що голоси від громадських організацій практично нічого не важать у загальній кількості виборців. Але в нас, на жаль, на це громадські організації не звернули уваги.

Як правильно провести мажоритарні вибори?

Нині набувають популярності дві моделі проведення виборів. Одна - за змішаною системою (50% - по округах), друга — за відкритими партійними списками. Фактично виборцям знову нав’язують утримання політичних «дружин» та «коханок». Коли на обраного від округу мажоритарника ляже відповідальність з вирішення місцевих проблем, обраний за партійним списком депутат зможе лише інколи з’являтися, для зваблення виборців, і не нестиме жодної відповідальності.

Також пропонують проведення виборів до Верховної Ради лише за відкритими списками. Ну не можуть наші політики відмовитися від монополії партій представляти виборців у парламенті! І хоча ця модель голосування виглядає, на перший погляд, привабливою — виборець голосуватиме не лише за партію, а й за конкретного від неї кандидата, — вона може викликати багато проблем під час реалізації.

Бюлетень з повним переліком кандидатів від партії матиме розмір у десятки метрів. Тому виборець фізично не зможе проголосувати. Та й метод, котрий пропонують деякі депутати, — голосувати за допомогою спеціальних трафаретів порядкових номерів партії та кандидата від неї — не кожен виборець подужає.

Навіть під час голосування по невеликих регіональних округах, бюлетень однаково перевищуватиме метр у довжину. Також ускладниться і підрахунок голосів, а зважаючи на низький професійний рівень членів виборчкомів, він може затягнутися на кілька днів, і при цьому ненавмисно можуть припускатися багатьох помилок. Та й складна система загальнодержавного підбиття підсумків, мабуть, заплутає виборців. Вони не зрозуміють, чому одні політики потрапили до парламенту, а інші — ні.

У свою чергу, це може призвести навіть до безпідставних звинувачень у фальсифікаціях та повністю дискредитує сам інститут виборів.

Логічніше було б повернутися до мажоритарної системи виборів до Верховної Ради, врахувавши недоліки мажоритарних виборів в Україні та досвід розвинених демократичних країн, в яких теж використовується ця система.

Аби мажоритарна модель ефективно працювала, не потрібно вводити обов’язковий поріг явки виборців у 50%, який паралізував вибори у багатьох округах в 1994р. Натомість, доцільно впровадити норму, за якою переможцеві необхідно було набрати 50% +1 голос, а якщо жоден кандидат не набирає цієї кількості голосів, в другому турі перемагає той, хто набирає просту більшість голосів активних виборців.

Це дозволить запобігти випадкам, коли деякі кандидати ставали депутатами, набравши менше четверті голосів, на таку проблему нині скаржаться і у Великобританії.

Аби депутати не змінювали округів, від яких балотуються, необхідно ввести обмеження, за якими мали б право висуватися лише ті, хто зареєстрований як житель округу не менше п’яти років. Подібне правило існує на виборах до Сенату США.

Аби партії «не розслаблялися», потрібно дозволити висування незалежних кандидатів. Але процедура їх висування має бути складнішою, ніж партіями. Наприклад, самовисуванцям можна поставити умову зібрати достатньо велику кількість підписів за себе. Це дало б можливість трохи відсікти технічних кандидатів та просто амбіційних громадян, які в реальності не мають жодної підтримки у виборців, а також дало б невелику фору партіям.

Ідеальним стало б обрання депутатів на шість років, розбивши вибори так, щоб одна третина переобиралася кожні два роки. Цей порядок обрання нині діє на виборах до Сенату США. В такому разі, як мінімум третина депутатів перебувала б у стані виборчих перегонів і звертала б більше уваги на проблеми виборців, але решта не дозволила б приймати суто популістські рішення.

В будь-якому разі, сьогодні як ніколи є необхідним поглянути на проблеми української виборчої системи під свіжим кутом і пропонувати радикальні й, можливо, нестандартні рішення. В іншому разі, наша політична система й надалі гальмуватиме розвиток країни, поглиблюючи й провокуючи соціальні конфлікти.